Вигнання в Рай. Роман - Юрій Пересічанський

– Тепер мені зрозуміло, – промовив Сергій, захоплений високою натхненністю Оксаниного обличчя, – чому твій батько, Михайло Архипович Князенко, приїхавши до Києва умовляти мене зайнятися розписом вашого храму, перш за все повідомив, що ваша парафія належить до Київського Патріархату – і треба було бачити при цьому його горде й натхненне обличчя.

– Звичайно, адже в нашому роду про це мріяли з діда-прадіда, а втілити цю велику мрію випало нам. То як же тут не радіти. Тут мимоволі будеш гордим і натхненним, – вона сиділа на лаві гордо виструнчившись, неначе підносячи свої слова якнайвище, на суд самого Бога. Й при цьому декілька локонів її русявого волосся, що вибилося з-під хустки, хвилююче тріпотіло на легенькому вітерці, що надавало дівчині якогось зворушливого і водночас романтично-піднесеного вигляду.

– Я вас теж прекрасно розумію, – щиросердно відгукнувся Сергій, – адже я, як тобі вже, мабуть, стало ясно, теж прихильник Київського Патріархату, і сприйняв його проголошення з великою радістю, хоча й ішов до цього не з діда-прадіда, а відчув у собі цю патріотичну жилу зовсім недавно, уже в свідомому віці, видобувшись із радянського й російського імперського мороку. Як би це тобі пояснити… – йому так хотілося донести до її свідомості свої справжні найпотаємніші почуття. – Спершу я прийшов до Бога, а вже згодом, через усвідомлення божественних одкровень щодо окремих людей, їх гуртування в спільноти, і взагалі щодо людства, зрозумів усю несправедливість, неприродність становища мого рідного народу, відчув себе невід’ємною часткою мого несправедливо скривдженого народу, відчув божественний задум щодо України. Україна і Бог – ці два поняття злилися для мене в одне ціле, адже Бог міг явитися українцям лише в образі України, як для євреїв Бог явився в образі Ізраїлю, а для росіян в – образі Росії. Не існує бо ніякого абстрактного просто Бога, як не існує якоїсь абстрактної просто матері, а існує насправді лише одна єдина, поступово старіюча, рідна тобі мати – все більше й більше похилого віку жінка з неповторними й незрівнянними очима, посмішкою, зморшками, які одного дня відійдуть в небуття, але для тебе залишаться незабутніми й живими на віки віків. Адже, просто Бог і просто мати – це лише слова, просто слова, мертві букви, а живі лише та свята жінка, яка породила тебе в муках, жива лише та свята Батьківщина, яка породила в муках твій рідний народ, живий лише той Бог, що втілений в одному зі свої ликів-народів. Нам Бог явився в образі України, і щоб уповні відчути себе синами Божими, ми повинні відчути себе українцями; лише повністю ставши самими собою, ми зможемо зрозуміти інших.

– Як гарно ти говориш, – прекрасні очі Оксани прикипіли до Сергієвого обличчя. – Ти казав учора, що тобі дуже подобається, як говорить мій тато, а сам ти говориш не гірше.

– Та просто тема така, що слова самі собою говоряться.

– От, от, так говорить і тато. А ще ти питав у мого тата, чи він бува не пише, тепер і я хотіла б спитати і тебе, чи бува ти сам не пишеш не тільки пензлем, а ще й пером?

– Та чесно кажучи, – ніяково промовив Сергій, – є такий гріх, буває виливаю свої почуття й думки не лише пензлем на полотно, а й пером на папір. А як ти вгадала?

– Можу сказати лише одне – я, взагалі то, за освітою філолог.

– Ти філолог? – здивовано спитав Сергій.

– Так, філолог. А чому це тебе так дивує?

– Просто якось, не знаю, – він хотів було згадати про її чернецтво, але чомусь не захотів зараз торкатися цієї теми. – Можливо, я просто поки що не думав про твою професію взагалі.

– Я закінчила філологічний факультет Київського університету, до речі, з відзнакою. Так що з твоїх, вельми в літературному сенсі прикметних, промов можна зробити висновок про те, що ти або просто дуже начитана людини, або дуже начитана та ще й талановита людина, яка й сама здатна творити на літературній ниві. В якій же іпостасі література має щастя приймати твої послуги – проза, поезія?

– Звичайно, поезія, – зізнався Сергій, – в якій же ще іпостасі в літературі найзручніше виявити себе художнику. Проза – занадто, вибачаюсь, як це у вас філологів називається, тавтологію, занадто прозаїчно для художника.

– Даремно ти так гадаєш, проза іноді буває справжньою поезією, навіть більше поезією, аніж деякі вірші, принаймні мені це часто зустрічалось, – Оксана заохотливо подивилась. – А чи можна було б почути твою поезію?

– Звичайно ж можна, але, – Сергій подивився на небо, де сонце вже стояло досить високо, – коли ми починали з тобою розмову, сонце було якраз над горизонтом і ховалося за храмом, а зараз, дивись, вже досить високо – так можна і до вечора проговорити. А я, взагалі то, прийшов сюди працювати.

– Працювати – значить малювати, а поезія значить так – розвага? Впізнаю нинішню зверхність до поезії.

– Та ні, ти мене не зрозуміла…

– Та це я знову пожартувала, на сьогодні вже аж забагато жартів. А час дійсно пролетів непомітно, мені, до речі вже теж пора. А поезію твою я все ж таки сподіваюсь почути.

– Обов’язково! При першій-ліпшій нагоді. Мені ось треба б до твого тата навідатись, вирішити питання щодо матеріалів для тинькування перед розписом. Для початку в мене є запас, але невеликий, а надалі треба буде ще багато. Та й познайомитися б треба докладніше з вашим веселим селом Веселим, сподіваюсь, ти не відмовишся стати для мене гідом і показати мені село, розказати…

– Із задоволенням, при першій-ліпшій нагоді. А зараз дійсно вже час і мені повертатися додому. Справи, – вона потихеньку встала з лави і пішла, кивнувши на прощання головою, і більше не повертаючись.

А Сергій, теж вставши з лави, ще довго стояв і дивився їй услід, аж доки вона, ні разу не озирнувшись, повільно зникла за рогом. І він раптом подумав, що, розповівши Оксані про ті вікопомні події останнього часу, які справили на його життя вирішальний вплив, він забув розповісти ще про одну величну, такої ж ваги вікопомну, принаймні поки що для нього особисто, подію – його приїзд до села Веселого, знайомство з отцем Михайлом, з Оксаною, Горпиною Степанівною та й взагалі з цим селом, з цим храмом. Так, поки що ця подія була настільки значущою тільки для одного Сергія, але цілком імовірно, що ця подія стане такою ж значущою і для всієї України, якщо йому вдасться втілити в життя свій задум щодо розпису храму – адже ж, виник цей задум завдяки саме цій події, завдяки знайомству з Михайлом Архиповичем і Оксаною Михайлівною Князенками. Як дивно! Сергій раптом подумав, що він же, врешті-решт, теж Михайлович, як і Оксана! Його батька теж звали Михайлом – і це все, що він знав про свого батька. Жодної світлини, жодного слова з уст матері, незважаючи на прохання Сергія розповісти хоч щось про свого батька, тільки запис у «Свідоцтві про народження» – «Михайлович». І все. А тепер – Михайлович і Михайлівна. Дивно.

Та, врешті, Сергій увірвав свої роздуми, одночасно відірвавши погляд від того місця в кінці вулиці, де за рогом щойно зникла Оксана – треба вже починати втілювати задум розпису, який став би подією в житті України. Він зможе.

Ще раз окинувши поглядом храм, наче увібравши зором його красу, Сергій повільно рушив до дверей, налаштовуючись на роботу, відчинив двері, зайшов до середини, став посеред храму. Було прохолодніше, ніж надворі, де, піднявшись досить високо, пригрівало вже доволі відчутно сонце, чиє світло дещо розвіювало прохолодну внутрішньо-храмову сутінь, яка, поволі огортаючи думки й почуття Сергія, занурювала його все глибше й глибше в роздуми про втілення його задуму. Втілення задуму? А в чому ж полягає, врешті решт, його задум? Конкретно. Поки що він відчував лише загальний настрій, всеохоплююче відчуття якогось прозріння, немов перед ним раптом розчахнулась завіса, але світло, що нахлинуло з-за завіси, поки що лише засліплювало, породжуючи натхнення, але ніяких виразних обрисів якихось конкретних образів у цьому всеохопному засліпленні бажанням творити поки що не було. Якийсь чи то гул, чи то шум – Сергій називав це музикою натхнення.

А ще, оце таке знайоме, що завжди на тебе чигає, немов хижак у засідці, напередодні втілення нового твору, що завжди йде пліч-о-пліч з натхненням, наростаюче відчуття якоїсь нехоті, яка, мов сутінь, що посилюється перед самим сходом сонця, потім переходить немов у переляк, і нарешті вибухає майже панічним жахом перед грандіозністю задуму – панічний жах простого смертного, який наважився, який повинен стати надлюдиною, богом, панічний жах перед межею між смертністю та безсмертям, між сьогоденням та вічністю, коли твар повинна стати творцем, миттєво й неймовірно перерісши, перевищивши самого себе. Це почуття було і принизливим, як почуття простого смертного, який в тобі відмирає, для гордості безсмертного, який в тобі народжується, але водночас і велично піднесеним почуттям, як почуття запаморочливого жаху, коли ти стоїш перед безоднею і точно знаєш, що тобі доконечно доведеться кинутися в цю безодню. Але які неповторні почуття охоплюють тебе, коли ти врешті безоглядно кидаєшся в цю безодню, яка виявляється безоднею радості і щастя, коли твоє серце безпосередньо єднається з істиною, добром і красою, без міри черпаючи натхнення з безміру творіння. Але ж для того, щоб пробитися до цього щастя, треба ще перейти межу цього жаху, наважитися, примусити себе стрибнути в безодню.